Нова сиділа в кріслі, укутуючи доньку в м’який рушничок. Її рухи були обережними й водночас упевненими – такими бувають руки людини, яка пройшла через хаос і навчилася цінувати кожен спокійний дотик.
Веспер нахилилася ближче, поправляючи капюшон із ведмежими вушками. Її усмішка була дуже рідкісною – м’якою, відкритою, без жодної тіні минулих страхів.

— Дивись, – прошепотіла Нова. — Вона знову намагається схопити мою руку.
— Вона вже відчуває, хто її мама, – відповіла Веспер. — Мабуть, у нас вийде виховати цю маленьку бунтарку.
Нова усміхнулась. Тепло. По-справжньому.
Луна нарешті вхопила палець ловчої – крихітною, але міцною рукою. І в ту мить у кімнаті настала тиша, тиха й наповнена сенсом. Наче світ на секунду зупинився, щоб віддати їм належне.
Щоб визнати: вони перемогли.
І тепер можуть жити.

Веспер нахилилася та поцілувала Луну в чоло.
— Добрий ранок, малятко, – сказала вона ніжніше, ніж Нова будь-коли чула. — Це наш перший день удома.
Нова подивилася на них – свою кохану та свою доньку – і відчула, як щось світле й нове розгортається в грудях.
Не битва. Не обов’язок. Не втеча.
А життя. Їхнє спільне. Їхній вибір. Їхня історія.

😁 Саппо такий здивований, адже зрозумів, що він тепер пухнастий нянь 🤭

#замальовка