Ліна Костенко зустрілася з акторами вистави «Маруся Чурай» та українськими митцями.
(За матеріалами LB.ua)
У Києві відбулася особлива, тепла й зворушлива зустріч Ліни Костенко з акторами Івано-Франківського драмтеатру, які втілили на сцені її знаменитий роман у віршах «Маруся Чурай».
13 жовтня гості зібрались у Фундації Ліни Костенко з нагоди київського показу вистави режисера Ростислава Держипільського. Серед присутніх були багаторічний видавець Ліни Василівни Іван Малкович, її донька Оксана Пахльовська, Сергій Жадан, Святослав Вакарчук, режисер Олесь Санін, кінокритик Сергій Тримбач, актори, журналісти та друзі поетеси.
«Які ви всі красиві. І різні. А от росіяни — усі однакові», — жартує Ліна Василівна, і всі сміються.
Говорили про театр, поезію, Україну, про творчість і війну. А ще — про непросту долю «Марусі Чурай», яку Ліна Костенко завершила приблизно 1973 року. Радянська влада довго не дозволяла друкувати роман, вважаючи його націоналістичним. Лише 1979 року книжка побачила світ і стала знаковою для багатьох поколінь українців. У 1987 році за цей твір Ліна Костенко була удостоєна Шевченківської премії.
Сучасна постановка «Марусі Чурай» — смілива й незвична. Та Ліна Василівна довіряє режисерові й акторам, не обмежуючи їхньої творчої свободи.
На запитання, за що трималась в похмурі 1970-ті й що дає сили сьогодні, коли доводиться жити під акомпанемент постійних вибухів, Ліна Василівна відповідає: «За роботу. Я живу, поки я пишу. І за любов. От сидить моя донечка, Оксана, я її дуже люблю. Я жила заради неї. Я дуже любила свого чоловіка».
Ліна Костенко й нині продовжує писати нові твори, а флешку, на якій вони зберігаються, постійно носить із собою.
«Ми всі — одна велика родина. Тому й кажу, що цей день дійсно був одним з найщасливіших у моєму житті. Співали разом. І ставали ніби одне ціле. І це був дійсно історичний день», — Соня Кошкіна.
«Щаслива була сьогодні. Бачила, що щасливими були всі присутні. Бути щасливим сьогодні — особливо потрібно, — поділилася mara_didkovska, назвавши її однією з найкращих у своєму житті. — Я дивилась на Ліну Василівну — а вона дивилась і слухала цих неймовірних молодих людей і відчувала, як її слова ЖИВУТЬ, як дихають, як надихають. Слова, написані про 17 століття — такі актуальні сьогодні».
Вже он і зорі сиплються з Ковша.
Складне життя у всій його всебічності.
А як подумать, — що таке душа?
Як той казав, це — горизонт до Вічності.
Більше про цю незабутню зустріч — у матеріалі Наталії Лебідь для LB.ua
Фото: Зоряна Стельмах