Нарешті Епохальна сцена. Група взяла квест, після 100% важливих справ в таверні
— Та хто, бл*ть, там уночі? — долинуло зсередини, щойно він тричі влупив кулаком по дверях так, що половина села прокинулась, а друга почала шукати амулети від пристріту.
— Ми, — каже ельф, — гільдійні. Ви ж нас самі викликали.
— Я вас зараз не чекав! — озвався голос. — Уночі ходить тільки хтонь!
— Тоді хтонь тепер із документами, — каже двАрф. — Відчиняй, поки я не переробив двері під вікно.
Двері відчинилися настільки, щоб оцінити, чи вони дійсно люди, чи просто дуже соціальні монстри. Світло з хати висвітило їхні обличчя — і всі п’ятеро виглядали приблизно так, ніби можуть бути хтонню, якщо платять погодинно.
— Ви, значить, найманці? — пролунало зсередини.
— Ми, — каже ельф. — Ну, не святі ж точно.
Урешті їх пустили. Неохоче, як застуду, але пустили. Усередині — тиша, порядок, усе на своїх місцях. Той тип чистоти, від якої ще страшніше, бо видно, що тримаються не вірою, а маніакальним контролем. Стіни, полички, трави, книги — усе, щоб зробити вигляд, що життя ще триває.
Замовник просить наших пригодників виконати завдання. Коротко: знахарка, що ставила амулети, пішла перевірити якесь темне падіння в Пустку — і не повернулася. Без неї село, як кіт без хвоста: живе, але смішно дивитися.
— І шо, нам туди треба ? — питає двАрф.
— Якщо не вам, то кому?
— Ну, бл*ть, аргумент.
Ельф уважно оглянув хату — жодних пляшок, жодних ікон, лише логіка, тиша й страх, замурований під обов’язком. Клірик щось бурмотів про спокуту, орчиня зітхала від нудьги, а ельфійка рахувала секунди до ранку. З вулиці долинув звук — далекий, схожий на стогін або на сміх. Ніхто не подивився у вікно: у таких місцях це поганий тон. Зрештою пішли назад до таверни. Там, принаймні, можна було випити й прикинутись, що весь цей пиздець — просто довгий робочий день.

а як вони справилися з виконанням завдання розповім ввечері😈😈😈 #ТавернаКачура #DnDUkraine #МагіяІМечі #УсміхненеПолумя #НастільніІгри