Вони дізналися, що робити або сильне бажання роботу робити
Трагікомедія на шість осіб, одну лампу й кілька кошмарів із гарною координацією.
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Сорсер — гарний, самовпевнений, у вогні бачить чесність.
Дварф-слідопит — сухий практик, чує небезпеку носом і нервами (в основному пса).
Паладин — дисципліна на ногах, вірить у правила навіть у бездоріжжі.
Жриця-асімарка — світиться сумлінням, молиться тихо й твердо Як її броня.
Табаксі-асасин — холодний, точний, слова — як удари; жартує рідко й лезом.
Леонінка-друїдка — нагла й шалена: «Роблю, що хочу, і нічого ви мені не зробите, бо в мене лапки!»

Їдуть, значить, шестеро. Серйозні, як склеп (бо сказали що грошей дадуть, а коли по них прийшли, то виявилось, що перед цим треба працювати).
Олень бурчить, віз рипить.
На колінах у візничого сидить рудий кіт — який, сюрприз, не кіт, а леонінка, що просто не любить платити за проїзд.
Тиша, пил, і десь за обрієм — гавкіт. Першим почув звичайно ж найбільш котячий кіт, котрого між вух не гладили. А якби спробували, то швидше б лишилися без руки, ніж втілили задумане.
Табаксі прищурюється:
— Пси.
Дварф бурмоче: “Я хмарка хмарка хмарка, і зовсім не ведмідь” — і вся компанія стає менш помітною, ніж совість політика.
Гончі проходять повз. Усі мовчать. Навіть кіт.
На воротах спиняють, із заявою: “Без бумажки не пущу!” Бумажки показали всі крім рудого кота, який наплював на діда, лишив його внучку улюбленця, і чкурнув шукати те що згризти можна в цьому селі.
Кіт наліво, всі інші вправо.
Село зустрічає їх, як родичів на поминках — без радості, але з надією, що користь буде.

Це пеша частина історії. Все в один пост не влазить, тому чекайте продовження.