І твоє житло вже частково знищене.
Речей, які ти залишив, може не бути.
Місця, куди ти хотів повернутися, можуть більше не існувати такими, якими ти їх пам'ятаєш.

І найстрашніше — там залишаються твої спогади.

Дім. Дитинство. Родина. Місця, які ти знав усе життя.

І все це буквально поховане там.
Тому коли я бачу розмови про окуповані території, я дуже добре розумію, чому люди з Херсона так зляться, коли про це говорять лише хвилями.
Бо для когось це новина на тиждень.
А для когось — бабуся, яка досі залишилася на лівому березі.
Для когось — дім, до якого вже чотири роки немає можливості повернутися.
Для когось — люди, яких викрали й катували.
Для когось — місто, в якому досі живуть люди, про яких майже ніхто не говорить.

Я прожила в окупації лише приблизно пів року і, слава Богу, не застала найстрашнішого, що пережили інші. Але це не означає, що мені важко зрозуміти, чому про це потрібно говорити.
Мені просто пощастило.
І я дуже хочу, щоб про окуповані території не згадували тільки тоді, коли там стає настільки страшно, що це вже неможливо ігнорувати.
Бо якщо звідти немає новин — це не означає, що там усе нормально.

Іноді це означає лише те, що люди вже навіть не мають можливості розповісти, що з ними відбувається.

Бо мовчання на окупованих територіях означає що якийсь період тебе не вб'ють за те що ти говориш про рідну Україну.