Хочу розповісти і про себе бо я сама з Херсона.

Я провела в окупації приблизно пів року — на ПРАВОМУ березі, у Херсоні, на Карантинному острові. І мені, якщо чесно, дуже пощастило. Я не застала тих жахів, про які зараз регулярно розповідають люди, які пережили окупацію та навіть після неї. У нас було відносно тихо. Але «відносно тихо» не означає нормально.

Ціни на продукти росли просто неймовірно швидко. Поступово в місто зайшла рос. валюта. На засоби гігієни, жіночі прокладки, бритви, памперси, шампуні ціни були в рази вищі. Я досі пам'ятаю велику пляшку Head & Shoulders, яка коштувала близько тисячі гривень. Для людей просто не було нормального доступу до необхідних речей.

У лікарнях працювало дуже мало людей, ліки теж ставали вдвічі-втричі дорожчими. Здавалося, що звичайне життя просто поступово розвалюється на очах.

На Карантинний острів вів фактично один міст, через який проходив блокпост.
І всі гадали, навіщо росіянам той острів, але МІЙ острів, став просто притоном на закинутому заводі для рос. техніки.
На блокпостах можна було стояти годинами. Перевіряли телефони, чати, фотографії, багажники — шукали будь-що «проукраїнське». Знайомі розповідали, що чоловіків і навіть жінок із татуюваннями могли змушувати роздягатися майже до гола, бо окупантам могло здатися, що татуювання якось пов'язане з Україною.

Мого хрещеного тоді викрали приблизно на два тижні. Його допитували, морили голодом, вибили зуби, бо вирішили, що він може бути пов'язаний із ЗСУ. Найстрашніше, що на той момент він навіть не був військовим.
Зараз він захищає Україну.

При цьому я дуже добре пам'ятаю і зовсім іншу сторону окупації — доброту наших людей.
На острові була кафешка B.V.S. (і мені не передати словами як я сумую за їхньою випічкою та тортиками, такого смаку вже не буде ніколи), яка працювала ще до війни. Під час окупації вона фактично перетворилася на маленький пункт допомоги. Люди пекли хліб, знаходили необхідні речі, на свій страх і ризик їздили за товарами та завозили їх на окуповану територію.

Одного разу мама попросила мене знайти безлактозне молоко, бо в неї непереносимість. Я прийшла туди й запитала, чи є воно. Мене спитали, кому потрібно. Я сказала, що мамі. І вони віддали мені ОСТАННЮ пачку молока.
Зараз це може звучати як якась дрібниця. Але в окупації такі речі запам'ятовувалися дуже сильно. Бо ти розумієш, що люди навколо тебе самі майже нічого не мають, але все одно намагаються допомогти іншому.

Навіть коли на самому острові було відносно тихо, ми дуже добре чули, як обстрілюють Чорнобаївку та інші міста й села поруч.

І ще одна річ, про яку мало говорять, — наскільки це самотньо.
Коли твої родичі, друзі та знайомі один за одним виїжджають, ти буквально сидиш цілими днями в чотирьох стінах. Ти не знаєш, скільки це триватиме. Не знаєш, чи зможеш завтра купити їжу. Не знаєш, чи буде зв'язок. Не знаєш, чи побачиш ще людей, яких любиш.

Я виїхала з окупації, але моя бабуся залишилася на ЛІВОМУ березі.
Востаннє я бачила її 24 серпня, коли вона їхала від нас назад на лівий берег.
А прабабусю та дідуся я востаннє бачила ще приблизно на Новий рік 2021 року.
Вони досі залишаються на окупованій території.
І от це відчуття невідомості нікуди не поділося. Ти просто не знаєш, що з людьми там відбувається. Нещодавно окупанти знову проводили свої незаконні «вибори». Бензин та інші речі продають за талонами й «на одні руки». Ціни величезні.

А коли люди намагаються виїхати, це теж не просто «сісти в машину й поїхати».
Ти не знаєш, чи не вб'ють тебе по дорозі на неокуповану територію. Чи не натрапиш на міну в сірій зоні. Чи не зупинять на якомусь блокпості. Чи не почнуть катувати, бити або ґвалтувати. Ти просто їдеш і не знаєш, чи доїдеш.
А ще — що ти забираєш із собою?

Нам хоча б пощастило мати машину, навіть якщо вона була невеликою, і ми могли забрати якісь необхідні речі.
А в інших людей — одна валіза. Одна сумка. Все життя, яке ти можеш фізично винести з дому.

І ти їдеш із думкою, що це, можливо, на три-чотири місяці.
А потім проходить три-чотири РОКИ.