— Поїхали зі мною, — грубуватий чоловічий голос лунає просто над головою, і я застигаю, майже наступаючи своїми черевиками на грубі носки масивних чоловічих чобіт.
— О, ні, дякую, — всміхаюся криво. — Хочу ще трохи пожити.
— Я вправно кермую, — хлопець задоволено вишкірюється, а тоді кидає короткий погляд на циферблат наручного годинника. — А ви, схоже, запізнюєтеся.
— Ви, схоже, теж. Тож дякую за пропозицію, таксі зараз приїде.
— Не приїде. 
Я здіймаю на нього погляд, сповнений скепсису.
— Я тут вже щонайменше тридцять хвилин стою. І якби таксі мало приїхати за вами вранці буднього дня, що за ранкового попиту — майже неймовірно, ви б уже давно тут не стояли, поки телефон знущається з вас, сповіщаючи про чергову відміну.
— Ви за мною слідкували?
— Не мав потреби. Це лише спостережливість, — хлопець знизує плечима, від чого шкіряна матерія його байкерської куртки тихо рипить. — І дрібка здорового глузду.
Та невже? — хочеться промовити вголос, та натомість я лише закочую очі.

Ти вже Моя