Коли мене провели до бібліотеки, Даміан сидів у глибокому шкіряному кріслі біля каміна.
Він теж встиг переодягнутися: чорна сорочка, такі ж чорні класичні штани й темна жилетка. Виглядав він, звісно, непристойно добре.
Це бісило. Особливо з огляду на те, що ще кілька годин тому я планувала проклясти свого колишнього, а тепер стояла посеред бібліотеки незнайомого чоловіка в сукні, яку він мені надав, і чекала, що буде далі. Моє життя офіційно перетворилося на дешевий серіал.
Даміан підвів на мене очі й на мить затримав погляд.
— Краще.
Я закотила очі й опустилася в крісло навпроти.
На столику між нами стояв келих із рубіновою рідиною. Вино? Кров? Я вирішила, що мій душевний спокій дорожчий за відповідь на це запитання.
Даміан зробив останній ковток, поставив келих і нахилився вперед, спершись ліктями на коліна. Його пальці переплелися в замок.
І раптом від усієї грайливості не залишилося й сліду. Погляд став уважним.
— А тепер, Неллі, — промовив він, — розкажи мені про ритуал.