Давайте підтримувати один одного в ці складні часи. Психологічно зараз ставатиме важче. Ми заходимо в холоди. А зима завжди - важке випробування.

В мене борг 200 000 гривень. Бо військові машини треба робити. І на вчора. І я не можу вже ні до кого звертатись. Бо всі, хто це читає, почуваються так само. В таких самих умовах.

Мені інколи так натякають: ну у тебе ж бізнес. Ні, друзі, чудові, прекрасні, бізнесу немає. У мене служба. А соціальний бізнес, створений в інтересах ветеранів, в стані виживання. Балансування на межі. Весь час боротьба. І найпростіше рішення - кинути все, не робити, перестати вести соцмережі, скинути з себе відповідальність і не ставити мету перемогти.

Єдина причина, чому руки не опускаються - це фронт. Руки і в складні часи поразок на фронті не опускались. А в часи контрнаступів тим паче не можуть. Так, все складно. Все дорого. Все важко. Підготовка до зими. Закриваються бізнеси. Багато хто здається і падає.

Але я просто знаю: ми маємо робити не 50 корчів щомісяця, не 100, а 1000. Хочеш, не хочеш - роби. І придумай. Бо фронт цього потребує. А ще фронт потребує палива. Тому поклади, будь ласка, ще пару каністр в пікап. І роби, роби більше.

Я цілком усвідомлюю, що цей марафон коштуватиме здоров’я. Що неможливо весь час бути на взводі. Цілодобово тушити пожежі. Заливати літри кави. І розраховувати, що доживеш до 80. Не доживеш. І виїхати кудись подалі - я розумію це бажання. Але також розумію, що людям, насправді, немає куди їхати. Ніде не буде безпечно, поки звіру не відрубають голову. "Не буде ніякого Ширу, Піппіне".

Куди б ми не тікали. Скільки б не опускались руки. І скільки б поганих думок не лізло в голову. Просто робити найкращі речі, які можемо. "Буденні вчинки звичайного люду стають на заваді пітьмі".

Давайте підтримувати один одного. Всі, хто в Україні. І всі, хто за кордоном, кому все ще не байдужа Україна.

Ми все зможемо.
Але тільки разом.