світу абсолютно все одно на війну в україні і мене лякає майбутнє, хоча хочу вірити що воно світле, але з кожним днем все важче. навколо все нагнітає, здається, ніби все проти нас і жертви тисячі військових та цивільних — марні, але я кохаю свою країну понад усе на світі.

дивлячись на підлітків/молодь та інших людей з сусідніх країн, постає питання «чому саме моя країна?». і чому досі навіть деякі українці досі байдужі до війни у власній країні, яка триває вже дуже багато років, віків, вона почалася не в 2022 році, навіть не в 2014, вона почалася коли зародилася так зване московське князівство, яке було створене для поневолення інших сусідніх країн, щоб показати свою «велич», а насправді вбогість.

я ненавиджу байдужий світ і байдужих людей, бо геноцид українського народу не щось про що можна зняти блокбастер і розповідати що «ніколи знову». війна — це поневолення територій чужої, незалежної країни; вбивства та ґвалтування людей, позбавлення їх волі; війна — це тисячі дітей які ростуть без батьків, і тисячі батьків, які старіють без своїх дітей.