Arcanium Illarium: Liber Creationis

Астратерра

#арт #персонажі

Луна Ваелін — Праматір Ноктарі

Там де тіні плелись між снами, а землю накрила нескінченна спека і посуха від війни та невгамовного гніву, жила жінка котра молилась до темрява, щоб ніч покрила землі прохолодою, а вороги осліпли у мороці і лють стихла. Вона молилась і молитва линула простором, аж поки не була почута. Та, чия душа пізнала біль смертних і мовчазні таємниці світу, торкнулась жінки подарувавши темну силу, благословення тіней. Вона отримала здатність приховувати свій народ від ворогів, укривати їх нічною прохолодою і дарувати спокій втомленим тілам. Її боялись і славили, бо сила та була чужою та незвіданою.

Коли настали мирні часи, народились близнята, очі їх сяяли як зорі, відбиті у глибині криниці, волосся подібне безмісячній ночі, а голос шепот тиші, даруючи спокій і огортаючи від небезпеки. Їх назвали Ваелін і Лунарін, вони стали першими Ноктарі. Вони бачили красу і тиші і мороці, та приймали ніч як союзницю, ходячі серед тіней як інші по твердій землі.

#щоденники_старійшин_астраелі

Глачес Елінарія — Праматір Лумінарі

У світі, де сни текли ріками, жила смертна жінка. Вона молилася до зір, аби її народ не загинув у холоді й темряві, щоб чума відступила й для людей знову настали світлі часи.

Її молитви линуло вгору, і зорі почули їх. Юне дитя зірок, чиє серце не витримало страждання смертних, зійшла до жінки. Вона торкнулася її серця — і зоряне світло перелилося в нього, благословивши новими дарами. Жінка отримала силу зцілювати свій народ і проганяти морок, що охопив їхні землі. Її шанували як святу, хоча сама вона лишалася людиною.

Коли жінка народила свого первістка, стало ясно: світ змінився назавжди. Очі немовляти сяяли як світанок, волосся її було кольору місячного сяйва, а голос — запалював серця.

Її назвали Елінарія, на честь зоряної, котра благословила їхній народ. Вона стала першою — але далеко не останньою з Лумінарі. Вона навчила цінувати гармонію, бачити красу навіть у темряві й співати пісні, що лікують душі.

#щоденники_старійшин_астраелі

Праматері світлих і темних ельфів
Глачес Еліарія і Луна Ваелін

#арт #персонажі

З архівів зоряних ельфів
Про народження Лумінарі і Ноктарі

"Ми — Астраелі, діти Пісні. Ми народились в Першосвіті, де сяйво Астратерри ніколи не гасне. Ми — зоряний народ, що ходить між світами, бо наші серця завжди прагнуть нового, та одного разу наша цікавість створила те, чого ми самі не чекали...."

Коли зоряні ельфи вперше вийшли з Першосвіту їх погляд торкнувся багатьох світів. Вони бачили ріки з чистого часу, ліси що співали голосами минулого і майбутнього, моря місячного світла, що осяювали шлях у пітьмі. Вони несли з собою сміх, радість і світло, бо такими вони народились, у безмежній любові до Всесвіту котрий породила їх мати. Та не всі світи готові були витримати їх присутність. Смертні істоти слабкі і крихкі дивились на астраелі з благоговінням і страхом, простягали руки до їх сяйва, шукаючи тепла, і їм не могли відмовити, вони дарували частку себе — краплину своє зоряної крові чи іскру тим хто найбільше цього потребував.

Але там, де сила безсмертних торкається тіла смертного, вже ніколи нічого не залишається тим самим.

У перших народів почали з'являтись діти, які не були повністю смертними. Їхні очі світилися, немов зорі, а в жилах текло світло. Вони тягнулися до гармонії, краси, співу й творення. Так і постали Лумінарі, світлі ельфи — народ радості й ясності, ті, що обрали світло і правду. Але були і інші, коли астраелі ділилися своєю силою у часи гніву і скорботу, народилися інші діти — темні, мов тінь від зорі. Їх суть була подвійною : у них жила велич і печаль, світло і морок. Вони прагнули таємниць, блукали серед тіней та слухали шепіт ночі. Так постали Ноктарі, темні ельфи — народ глибин, діти ночі. Лумінарі і Ноктарі — дві гілки однієї пісні. Одні — нота світла, інші — нота тіні. Разом вони творять гармонію.

#щоденники_старійшин_астраелі

Трохи артів і скетчі з моїми зоряними дітками

#арт #персонажі

З архівів зоряних ельфів
Про Першосвіт. Колиска зоряних ельфів

Першосвіт, це не просто місце, це серце Всесвіту.

Його не осяює жодне інше світило, бо він сам — джерело сяйва, згусток первинного світла, пульсуюче серце Ілларіуму. Світ створений не з матерії, а з задуму, з гармонії, з першого танцю серед зірок. Його поверхня — мов дзеркало космосу, наче шовк туманностей, наче долоні Матері. Земля вкрита травами котрі світяться і мерехтять наче чиясь щедра рука розсипала сузір'я по землі. Ліси тут сяють, мов вогняні корони, що тримають у собі пам'ять про далекі світанки інших світів. Гори Першосвіту — то не руда, то конденсоване світло, що застигло у формі кристалічних шпилів. Вони сягають небес і переливаються усіма кольорами резонуючи з пульсом творення. Кожен крок тут залишає по собі легкий слід світла — адже все тут пам'ятає дотик Астратери. Ріки тут — течії часу, їхні води прозорі, вони співають про дні минулі та дні ненаставші, кожна крапля у них це пам'ять Всесвіту. І навіть вітер тут — не просто рух повітря, а дихання Матері, що все ще пульсує у кожному листочку, у кожному камені.

У самому центрі Першосвіту, здіймається біла вежа — перша споруда, не створена руками, а вирощена з волі. Це місце, де Астратера спочиває, продить час у роздумах та спогляданням за своїм дитям. Вежа відкрита з усіх боків, вона не ховає світло, вона розсіює його. Усередині її зали наповнені мерехтливими потоками енергії, що огортають кожного наче ніжні обійми матері.

Над Першосвітом не буває справжньої ночі, тут панує не темрява, а глибоке зоряне світло, і кожна зоря — то голос, що нагадує нам про початок. Навіть у найглибших сплетіння тіней ти не побачиш справжньої темряви, тут сяє кора дерев, очі звірів та наші серця. Саме тут, у серці Іларіуму, з'явились ми — зоряні ельфи. Ми не народжені з лона, ми не виліплені з глини. Кожна з нас — жива нота, народжена тоді коли зоря досягає свого найвищого резонансу. Ми не знаємо старості, як знають її смертні. Коли наш час минає, ми не вмираємо, а знову стаємо зорями,, здіймаючись до зірок і там серед безмежжя, спалахуємо знову.

Серед нас немає поділу на чоловіче і жіноче, в класичному розумінні смертних, адже лише вони так обмежувати все термінами і групами, де є тільки одне або інше. Ми те, чим була зоря у момент свого пробудження. Більшість з нас носять тілесні риси жінок, але є ті хто вільні від форм, адже нам не потрібно бути кимось, щоб бути собою. Ми говоримо мовою світла, співаємо мовою вітру, а пам'ятаємо — серцем, шо б'ється з ритмом Всесвіту.

Ми — Її спадкоємці. Ми ті, хто тримає в собі пісню зірок, навіть якщо світ цього не чує.
Ми бережемо Першосвіт. Ми — його вартові, ого голос і його пам'ять

#щоденники_старійшин_астраелі

Астратерра

#арт #персонажі

З щоденників Старійшини зоряних ельфів. Пісня Перших Часів.

"Всесвіт не десь там, за межами зору,— він у нас самих. Ми є частинкою Її подиху, створені з Її дотику, з Її радощів і печалі, з тиші ЇЇ задумів і з блиску Її прозрінь. Ми — спосіб, яким Вона пізнає себе."

Слухайте ж, діти зірок, сьогоднішня оповідь буде про те, що зберігається лише в пам’яті Старших. Те, про що шепочуть зорі, коли темрява стає найглибшою.

На початку не було нічого. Ані світла, ані темряви, лише вічна порожнеча — безіменна, безчасна, безнадійна. Було ніщо але це не тривало безконечно, бо навіть самого поняття часу ще не існувало. Лише пульс небуття — приглушене очікування того неминучого.

Але як кожна тиша породжує звук, як ніч мріє про світанок — так і порожнеча не встояла.

З глибин з'явилося перше Мерехтіння, ледь вловиме тремтіння Світла, перша Іскра, перша Думка. Вона спалахнула і згасла, та не щезла — лише збиралася з силами, щоби вибухнути вдруге, сильніше, яскравіше. Почався перший рух. Іскри летіли в усі боки, стикалися, зливалися, народжували нові спалахи. Хаос. Танок первісного світла. І в цьому хаосі виник ритм, то був перший подих — як дихання сплячого титана, як серцебиття ще не народженого світу. Цей ритм породив пульс, з нього з’явилося Світло. Воно зростало збираючись в єдину Точку, де всі нитки буття сплелися у вузол, і з нього народилась Вона.

Матір Зірок, Перша. Та, чиї очі — як новонароджені сонця, чия шкіра — тканина із самого світла, а волосся — нічне небо, вишите вогнями майбутнього. Вона не була створена — Вона була світлом, його втіленням, його співом. Та котру пізніше називатимуть Астратерра.

Астратерра розплющила очі й зробила Перший Подих. Усі барви ще спали, все було ще темрявою. Лише Вона одна сіяла серед безодні. Від Неї йшло світло, але не було що ним освітити. Вона рушила… та куди йти, коли не існує напрямку? Тоді Вона зупинилася, її шкіра палала, а сяйво розбурхалось і ставало все яскравішим, доки воно не стало нестерпним навіть для Неї самої. Вона заплющила очі — й віддала себе Світлу, з якого була створена. Вона розчинилась у ньому, і світло вибухнуло у Пісні.
Із цієї Пісні постали кольори. Вони співали, змішувалися, творили інші пісні. З кожного Її погляду запалювалась зоря, з кожного поруху Її тіла народжувалося сузір’я.

Вона танцювала. Її танець — був початок Усього. І з цим танцем зародився Ілларіум.

І коли Її рухи сповільнилися, Вона опинилася на твердій поверхні. То була не земля, не була то глина — то було Серце Світла, сконденсоване з Її волі, з Її почуттів. Величне та ясне, воно дихало ритмом Першого Світанку. Це був Першосвіт, обитель Астратерри. Перший зі світів, що став Сонцем Ілларіуму. Навколо нього, як діти навколо Матері, почали обертатися інші світи — світлі й темні, живі, померлі й ті, що досі народжуються в сплетіннях туманностей.

І в Першосвіті з’явилися ми — Народ Зірок — Астраелі. Перші, хто навчився слухати Пісню Зір, хто вплів своє життя у візерунок небес, хто пам’ятає танець Астратерри.

Ми — її спадкоємці. Ми — ті, хто тримає в собі вогонь Першого Світла.

#щоденники_старійшин_астраелі

Channel created