Плачу ночами, плачу я днями,
Тижнями, місяцями, а далі — роками.
Такими темпами, певно, до моря
Дійду по сльозах, як по власному горю.
Не море те, біля якого я жив,
Не те, де колись пароплав проплив.
Моє — переповнене власною сіллю,
Без риби, без берега, навіть без хвилі.
У ньому бракує звичайного йоду,
Зате є морська хвороба народу:
Щоденна втома, нічне безсоння,
І чай, що холоне прямо в долонях.
Я плачу — і море росте непомітно,
Стає мені ближче, стає мені рідним.
Учора було по коліна, сьогодні —
Воно вже стоїть у моїй підборідній.
І хтось запитає: «А де тут причал?»
А я йому чесно: «Не знаю. Зламав».
Бо кожен, хто довго живе біля моря,
Колись неодмінно губить опору.
Тепер я пливу, хоч нікуди не рушу,
Вода мені лізе поволі у душу.
І тільки вночі, коли місто заснуло,
Моє невеличке море мене проковтнуло.
07.10.26
#творчість