Сантиметр за сантиметром — тканину міряю метром,
на шкіру дивлюся під сонцем осіннім.
Хмари віддають темно-сірим концертом,
і день розчиняється десь між корінням.
Радіаційні тарілки висіли невміло,
не шукали очей у нічному метро.
В темряві пальці губились — не знали, де тіло,
а дотик не чувся, лиш множив метро.
Півні співали, та наче мертві були,
люди живі рахували забутих.
Хтось рахував їх — та збивався на «три»,
бо мертвим, здається, також не до жартів.
Співу не чутно — лиш гудуть тарілки,
і місто жує свої темні антени.
Ложки сміялись, падаючи з полички,
неначе їм теж не потрібні вже стіни.
Я знову міряю тканину метром,
ніби від цього вона стане ближча.
Сантиметр за сантиметром — себе під светром,
але власної шкіри не стало тихіше.
І вже не питаю, де міра,
де шкіра, а де ще людина.
Під тканиною вмерла довіра,
і я — недошита тканина.
#творчість
23.09.26