Ви ще кілька секунд дивитеся на пляшечку, не наважуючись торкнутися її. Пил на склі здається дивно рівним, майже навмисним. Потім ви залишаєте її й виходите з кімнати.
Коридор зустрічає сирістю, запахом старого дерева і тишею, що не виглядає порожньою. Вона радше щільна, як тканина, крізь яку важко дихати. Повз зачинені двері, потемнілі картини й меблі під білими простирадлами ви йдете далі, ніби самі не до кінця впевнені, що маєте кудись іти.
Наприкінці коридору — дзеркало.
Високе, у важкій рамі, почорнілій від часу. Воно стоїть окремо, ніби не частина будинку, а щось принесене сюди з іншого місця. Ваше відображення здається трохи тьмяним, а погляд — із ледь помітною затримкою, ніби він не зовсім ваш.
Поруч — невеликий столик. Колись він був прикрашений квітами, але тепер на ньому лише зів’ялі стебла й сухі пелюстки, що розсипаються від найменшого руху повітря.
Але головне — кілька пожовклих сторінок.
Той самий почерк. Той самий рукопис.
І відчуття, що вас тут не просто чекають, можливо запрошують
Post #91
60
- ❤ 1
- 🔥 1
- 👻 1