Ми так любимо дивитися одне в одного,
ніби чужі обличчя — це дзеркала,
в які можна плюнути й назвати пляму правдою.
Ти бачиш у мені себе —
свої страхи, свої провали, свої недоказані ролі,
а потім кричиш: «Ось хто ти є».
І я майже вірю.
Бо проекція — дивна річ:
вона завжди говорить чужим голосом,
але болить твоїм.
А десь за кулісами
чорний піар повільно гріє руки біля чужого багаття.
Там продають історії,
перешіптуються імена,
малюють роги тим, хто втомився виправдовуватись.
Правда там не потрібна —
вона надто довга,
надто складна,
а брехня має прекрасний монтаж
і завжди знає, де поставити музику.
І блядєй, яких корьожить,
від власної злості, від чужої свободи,
від того, що хтось не вписався
у їхній сценарій,
можна побачити навіть у першому ряду.
Вони аплодують, коли падає завіса,
і шепочуться, коли актор ще живий.
Їм подобається трагедія,
якщо трагедія — не їхня.
А ми все одно граємо.
Ти — хорошого.
Я — байдужого.
Хтось — жертву.
Хтось — святого.
Хтось виходить на сцену з посмішкою,
а під нею тримає цілий склад ножів.
Акторство — це не брехня.
Брехня — це коли після вистави
ти забуваєш, ким був до неї.
Тож нехай вони дивляться.
Нехай домальовують нас у своїх головах,
нехай клеять ярлики на наші спини,
нехай створюють з нас чудовиськ,
яких їм зручно ненавидіти.
Ми ж просто дочекаємося тиші.
Змиємо грим.
Знімемо чужі репліки.
Вийдемо з ролей.
І, можливо, вперше за довгий час
подивимося одне на одного
без проекцій,
без пліток,
без чорного піару,
без сцени.
Просто людина навпроти людини.
І це, мабуть,
найстрашніша вистава
з усіх.
Post #996
34
Forwarded from Шельма Ігаряо/РЕСТ/