Ді́дич (ст.-укр. дѣдичь, пол. dziedzic; від лат. haeres, hērēs, англ. heir, «спадкоємець») — у XIV—XIX століттяхтитул спадкового власника певного маєтку, уділу, землі, князівства тощо; ця власність належала його дідам і він володів або претендував на неї на підставі спадкового права (вотчина). Володіння дідича називалися дідицтвами (ст.-укр.дѣдицтво). «Дідичами вічних земель» титулували себе польський король Казимир III, опольський князь Владислав, великий князь литовський Вітовт та інші правителі. В універсалах українських гетьманів дідичами найчастіше називають представників козацької старшини, шляхти, заможних козаків та міщан, а їхні землі визначають як дідичні чи дідичність. Також — спадкоє́мець.