Півроку вже як остаточно переїхала до будинку, але жоден із сільських не сунув свого носа, щоб дізнатися, в честь чого здійнятий такий гамір у їхньому селі. Я раз на тиждень вибираюся до міста за покупками та й по справах інколи також, бачу, як «односельчани» не те, що уникають, а відкрито з жахом в очах тікали в прямому сенсі від спогляду на мене. Не звертала на це уваги, хоча перший місяць було весело. Ну, і що? Я теж з вами не спішу в приятелі записуватись.

Одного теплого жовтневого дня з нічівʼя вирішила заглянути до складової. Багато, що потребує оцінки спеціаліста по тій епосі та рестовратор теж не завадив. Картини дивовижні. Для них вже чекає своя галерея. Так, живу одна в двоповерховій будівлі з безліччю кімнат та приміщень поза нею, але для кожної знайдено застосування. Опісля обіду чи то пізніше вже ближче до сутінків (бо почало сутеніти) я знайшла щоденник чи то записник та ще й по почерку зрозуміти не можу жіночий чи чоловічий. Надто красиво виведений. Ох, ця каліграфія. Сучасному люду до цього вже дуже далеко. Через декілька хвилин нишпорінь в купі всього різного натрапила на друкарську машинку й схоже дуже-дуже рідкісну. До того ж з українським алфавітом. Глянула, що ці скарби дадуть мені місяць вдоволеного копирсання в їх нутрощах та детального вивчення зігребла до купи та пошкандибала до будинку до свого кабінету так званого. Або що від початку планувалось там бути - місце, де мала займатись письменством. Вже біля двох місяців не можу ніяк всістись за перо та нашкрябати, хоча би те одне речення не то щоб два. Нічого не можу ще надумати про що буде нова книга. Того вечора втомлена приняла душ повечеряла і лягла спати не торкаючись своїх щойно надбаних скарбів. 

#Розкажіть_мою_правду