Хочеться писати частіше, але не дуже вдається. То ракета поруч з домом прилетить, то світло вимкне – в Харкові важко імітувати мирне життя. До того ж я не впевнений чи комусь (окрім мене самого) потрібна ця писанина. Втім, ескапізм ще ніколи не здавався мені таким важливим, як зараз. Можна сказати, це головна опора, а може й фундамент, моєї все ще функціонуючої психіки. )
Сам я здебільшого переслуховую старі речі в аудіоформаті, хоча й мучаю зараз одну книжку (а слухаю цикл Cradle by Will Wight – легке чтіво, дуже подобається). Про книжку, сподіваюсь, ще напишу в каналі.

Вичитав в Mental Floss цікавий факт про Ф. Діка. Наше життя завжди визначається сукупністю випадковостей:

«Дік почав читати наукову фантастику, коли йому було десь 12 – та він не цікавився жанром цілеспрямовано. Одного разу він пішов до магазину, щоб купити останній випуск Popular Science, але полиця була пуста. Його погляд наштовхнуся на журнал Stirring Science Fiction і він подумав “Одного чорта назви схожі”, та вирішив взяти його. З тієї пори Дік попав на крючок фантастики. Він розповідав, що, оглядаючись назад, оповіді в журналі були жахливими, але він зміг подавити свою недовіру і насолоджуватися незвичайними казками. Дік почав читати кожного нф-письменника, якого міг знайти, і продовжував слідкувати за жанром до кінця свого життя. В інтерв’ю 1974 року він сказав, що його улюбленими письменниками були Джон Слейдек, Чіп Ділейні та Урсула Ле Гуїн».

І ще сподобалось інтерв’ю індійського письменника Саміта Басу, точніше деякі уривки. Резонують чомусь.

«Я хотів написати прагматичний, але оптимістичний прогноз свого оточення на найближче майбутнє. Я живу в Делі вже багато років, і, як би погано там не було, ви не можете побачити місце, де живете, як антиутопію - це також місце для ваших романів, ваших офісних комедій, неохочих пригод, крутих міських драмеді, святкових ідилій. Ви живете в цьому багатовкладковому дивному хаосі, який змушує вас усвідомлювати власні привілеї, тому що ви знаходитесь поблизу людей, умови життя яких надзвичайно складні, особливо в політично апокаліптичні часи. І це переконує вас – або, принаймні, мене – що б не сталося, як би погано не було, люди в цьому місті – чи будь-якому іншому – переживуть, тому що у них немає вибору. Не тому, що вони пасивні, а тому, що вони звикли до того, що всі системи підводять їх, і завжди чіплятимуться за надію. І якщо у вас є надія, якщо у вас є ціль, ви не живете в антиутопії, навіть якщо вона виглядає такою ззовні.

Якщо ви подивитеся на будь-які визначення антиутопії, вони описують сучасну реальність для більшості населення світу. За винятком окремих кишень та демографічних груп у кількох розвинених країнах і, можливо, кількох райських островів, які не мають корисних ресурсів чи стратегічної цінності, у будь-якій точці світу ми живемо в півгодини їзди від антиутопії, яка вже тут, але розподілена нерівномірно (1). Але я вважаю, що вимогою для антиутопії є дистанція, тому що антиутопія вимагає того внутрішнього вуайєристського трепету, коли ви дивитесь на жахливі системи, немислимі реалії у фантастиці або в новинах десь далеко, і думаєте, що це легко може статися з вами, і відчуваєте вину за те, що відчуваєте полегшення, що це ще не трапилося, зберігаючи при цьому свою бездоганну, цілком виправдану, часто необхідну здатність дивитися у бік від жахливих речей, що відбуваються в безпосередній близькості від вас, бо не дивитися у бік було б надто важко. Без дистанції, без абстракції немає антиутопії: це просто повсякденне життя. Є чудовий фрагмент Едді Іззарда, де британці приїжджають до Індії і кажуть, що земля тепер їхня, а місцеві жителі кажуть, що ні, ми тут живемо, і британці запитують їх: у вас є прапор? Антиутопія - це прапор».

(1) Як бачимо в Індії Гібсона теж читають і люблять. ))