╭─────── 𖤐 ───────╮
𝖊𝖛𝖗𝖆𝖙𝖊
𝖙𝖍𝖊 𝖌𝖍𝖆𝖘𝖙
╰─────── 𖤐 ───────╯

𝖈𝖍𝖆𝖕𝖙𝖊𝖗 𝟎𝟐 — «𝖙𝖍𝖊 𝖜𝖔𝖗𝖑𝖉 𝖔𝖋 𝖑𝖎𝖛𝖎𝖓𝖌»

— Ви справді думали, що дев'ять сльозинок нічого не змінять?

Голос пролунав із темряви.

єврат різко обернувся. Позаду них стояла висока постать, прихована чорним плащем. Її обличчя неможливо було розгледіти, але замість очей у темряві світилися дві бліді цятки.

Мати перестала посміхатися.

— Ти не повинен був прокинутися, — тихо сказала вона.

— А ти не повинна була повертатися.

Незнайомець підняв руку. Навколо його пальців закрутився чорний дим, і земля під ногами почала тріскатися.

єврейт нічого не розумів.

— Мамо, хто це?

Вона схопила його за руку.

— Той, хто забрав у нас усе.

І вони побігли.

⋆｡°✩

Вони бігли крізь попіл, повз знайомі єврату скелі та зруйновані фортеці. Він ніколи не бачив матір такою. Вона більше не сміялася, не жартувала й навіть не дивилася на нього.

Вона боялася.

І це лякало його сильніше за будь-якого демона.

Нарешті вони дісталися старого порталу. Його поверхня була майже згаслою, а навколо валялися уламки каменю.

— Куди він веде? — запитав єврейт.

— У світ живих.

— Але я ж напівпривид. Я не можу там жити.

Мати подивилася на нього й уперше за весь час усміхнулася по-справжньому.

— Саме тому ми й повинні туди потрапити.

Вона поклала долоню йому на груди.

Під шкірою щось ледь помітно засвітилося.

— Ти не такий, як інші, синку. У тобі залишилося те, чого вони ніколи не зможуть відібрати.

— Що саме?

— Твоя душа.

За їхніми спинами почувся гуркіт.

Незнайомець наздоганяв їх.

— Слухай мене уважно, — сказала мати. — Що б ти не побачив там, нікому не розповідай про дев'ять сльозинок. І ніколи не дозволяй їм дізнатися, ким ти є насправді.

— А ти?

Вона взяла його обличчя у свої великі руки.

— Я знайду тебе. Обіцяю.

Вона штовхнула його в портал.

⋆｡°✩

єврат впав на холодну траву.

Над ним було не червоне небо незеру, а безкрая блакить. Навколо бігали кури, десь шуміли дерева, а теплий вітер торкався його обличчя.

Він ніколи не чув таких звуків.

Ніколи не відчував такого тепла.

Він підвівся й подивився на свої руки. Вони ще були напівпрозорими, але вперше за все його існування він відчував землю під ногами.

Він був у світі живих.

Сам.

Знову.

— Мамо?.. — прошепотів він.

Відповіді не було.

Лише на його долоні залишилася маленька срібна сльозинка.

єврат стиснув її в кулаці й пішов уперед.

Він ще не знав, що цей світ не був таким добрим, яким здавався.

І що десь далеко, за межами неба, хтось уже шукав його.

Але найстрашніше чекало попереду.

Бо з кожним кроком його тіло ставало дедалі менш прозорим.

Він починав ставати людиною.

І разом із цим забував щось важливе.

Щось, що колись змусило його заплакати дев'ять разів.

...

𝖙𝖔 𝖇𝖊 𝖈𝖔𝖓𝖙𝖎𝖓𝖚𝖊𝖉...