Нам зараз занадто важко. Не просто «важко», а на межі людських можливостей.
Ми морально виснажені. Ми фізично вимордувані. Ми невиспані, з заплаканими очима, але з затиснутими зубами. Ми роками тримаємося за надію, за віру в те, що добро й справедливість мають перемогти.
І найболючіше зараз — це навіть не ворог, від якого ми знаємо, чого чекати. Найболючіше — бачити відкриту зневагу й цинізм від тих, на кого ми опиралися. Коли країни, від чиїх рішень залежать життя наших людей, грають у політику, поки нас намагаються знищити. Коли відчуваєш, що проти нас грають сили, несумірні з однією країною.
Фронт вистояв. Тил вистояв. Українці вистояли перед обличчям абсолютного зла. Але як вистояти, коли здається, що тебе тиснуть з усіх боків? Де брати ці сили, коли ресурс вичерпано до краплі?
Відповідь одна: ми можемо взяти ці сили тільки одне в одного.
Ніяка геополітика не дасть нам того тепла й міцності, які дає людина поруч. Наші сили — у наших рідних, у близьких, у теплій розмові, у простому запитанні: «Як ти?».
Так, ми втратили колосально багато. У багатьох із нас більше немає поруч тих, хто був найдорожчим. У серцях накопичилося стільки болю, зла й гіркоти від несправедливості, що іноді важко дихати. Але саме зараз ми мусимо згадати, хто ми є.
Українці пройшли крізь такі історичні жорнова, які розтерли б на порох будь-яку усю іншу націю. Нас стирали з карт, нас морили голодом, нас намагалися позбавити голосу й майбутнього. Але ми вижили. Ми вистояли тоді — і ми вистоїмо зараз.
Тримаймося один за одного. Обіймайте тих, хто поруч. Пишіть тим, хто далеко. Не залишайтеся наодинці зі своїм болем. Примножуйте тепло всередині нашого кола, бо це єдине світло, яке вороги й циніки не здатні згасити.
Ми мусимо. Ми вистоїмо. І в нас все буде добре.