#приймальняєрадару


Чергова ніч в укритті...
...а чи пам’ятаєте ви своє життя "до"?
Я вже, якщо чесно, не дуже пам’ятаю... Не події - їх ще пам’ятаю. А саме відчуття: як це - жити й знати, що тобі нічого не загрожує... і навіть не замислюватись про це.
Здається, минуле спокійне життя тепер більше схоже на сон. Наче колись ми просто жили - і не помічали, скільки в цьому було тиші й безпеки. Як у фільмі якомусь.
Зараз ми, наче, в серіалі, де кожен новий сезон жорсткіший за попередній...
Колись давно ми не зазирали щохвилини в Телеграм. Спокійно дивилися фільм перед сном, чаювали ввечері, думали, що вдягнути завтра і куди піти після роботи. Нічого особливого - звичайні речі, з яких і складалося життя.
Не було вимушених «перерв» на збиття шахеда чи балістики. Не потрібно було перевіряти графіки відключення світла... й думати, чи встигнеш зарядити телефон, поки є електрика.
Тепер деякі звичні думки ще повертаються - про одяг, зустрічі, плани. Але ніби за необхідності, "бо ж треба", між перевіркою новин і тривожними повідомленнями.
Я не знаю, чи повернеться колись те колишнє відчуття безпеки...
Допоки писала свої думки, балістика влучила в 9-поверхівку у Києві... бо "партнери" через "хмарність" не помітили ракет і не передали життєвоважливі дані... світ просто втомився, світ просто втрачає гроші, світ просто чекає... коли нас зламають...