Затиснула телефон плечем, лептоп під боком, кава в руках. Штовхаю двері кавʼярні, які занадто легко піддаються, підвернута нога вивертається ще більше. Скрикую від болю. Кава вилітає з рук і розливається.
Приземляюсь на коліна і за інерцією лечу далі головою вперед прямо… Прямо якомусь чоловіку в пах. Розумію, що двері не просто так легко прочинились. Він їх потягнув на себе і я просто не побачила його, відволікшись на дзвінок. Чую, як мама кричить на всю вулицю, бо включився гучномовець.

— Амі, що сталось?
— Я тобі пізніше передзвоню, — єдине, що встигаю відповісти і відключаюсь. Голова приземлилась на доволі мʼяке місце, прости Господи, чого не скажеш про мою ногу. — Боже! Ви як? Вибачте, будь ласка. Я… я не знаю, як так трапилось. Вибачте.
Чоловік скривлений від болю тримається за власне “хозяйство”. Мені смішно, соромно і страшно одночасно, тому що він… Ну, як би то сказати, просто велетень. Побрита голова, широкі плечі, шкіряна куртка. Можна подумати, що він якийсь байкер, чи щось таке. Може, він взагалі з якоїсь банди і розчавить мене прям тут, як я щойно його горішки?
Пробую підвестись, але нога болить настільки, що ставши на неї, смикаюсь і бʼю його по лобі коліном.

— Ти мене вбити хочеш, скажена?
— Господи, ні. Вибачте, ні. Чесне слово.
— Тоді якого трясця? — його голос промайнув, мов грім над головою перед бурею. Я лякаюсь, але нічого не можу вдіяти. Паніка застилає очі. Починаю скиглити і ледь не плакати. Він відкриває очі, потирає лоба і пробує вирівнятись, важко видихаючи. Я вже готова скакати на одній нозі, мов та кенгуру, ловити таксі і сподіватись, щоб він не придушив мене посеред біла дня, як він голосно починає реготати.
— Ну, ти Майк і даєш, тебе щойно ледь не оглушило пʼятдидесятикілограмове дівчисько. — Він тримається за живіт від реготу, очевидно забувши про біль. А от я нічого не забула.
— Ей, це так зване “дівчисько” ще досі тут і може додати, якщо будете продовжувати. Я ж вибачилась.

https://booknet.ua/reader/mi-dagnoz-vn-b460254