Вперше я побувала в Ірпені восени 2022 року. Ми їхали машиною і вертіли головами: ой, і тут зруйнований будинок. І тут. І тут... Як ніби не з Харкова, ага. Було боляче, але водночас помітно, яке гарне це місто, яке зелене (ще, бо забудова, забудова поширюється).

Тоді нам не вдалося зняти будиночок, вдалося влітку 2024. В Ірпені вже багато чого відбудували, але шрами не стерлися.
«Тобі так сподобався Ірпінь, бо цим він схожий на Харків?», питали мене.
І так, і ні.
Так, бо, ну так, це місто розуміє.
Ні, бо вони все ж різні, Харків я люблю до якогось болю навіть, Ірпінь — теплою любов’ю з присмаком соснової смоли.

Два роки це місто було нашим домом, і я йому дуже вдячна.
За купу нових чудових знайомств.
За затишок прогулянок набережною.
За вечори з гітарою у нашому дворі.
За моє улюблене «ну я пішла прогуляюсь до Бучі в КСД» 😄
За те, як на прошитих уламками парканах малюють квіти.
За те, що я могла постійно обіймати сосни 🥰
Дуже хочу, щоб через хаотичну забудову і політичні чвари це місто не втратило себе.

І щось мені підказує, що, може, наша з ним спільна історія ще буде писатися.
Побачимось, Ірпінь!❤️