Днями тут обов'язково буде важливий для мене збір, але наразі я в такому розпачі, що слів просто нема (мама, я знаю, що читаєш мій канал, не переживай, будь ласка, важко всім)

Я до того, що я всіляко підтримую кожен перевірений збір, доначу сама і закликаю це робити інших.

Проте після щоденних новин розумієш, що донати - це чудово, але нам не вистачає людей. Ми ніколи не будемо закидувати м'ясом, це тактика русні, однак люди роблять їх грьобані реактиви, каби, хуяби, фпв...

Можна воювати дронами, але ними хтось має керувати.
Можна воювати дронами, але хтось має копати.
Можна воювати дронами, але хтось має рятувати.

І ні, це не пост про пройобану мобілізацію, закид "ухилянтам" чи нашу владу. Таких ви в тредсі чи фб і без мене знайдете.
Це пост про черговий виток розпачу, з якого хрін його зна як вибиратися.
Пост про окремий вибір кожної окремої людини - і я думаю, чи не варто вже й мені зробити вибір.

Я добре пам'ятаю про "першими здалися ті, хто...", "другими здалися ті, хто...", вижили ті, хто просто намагався прожити ще один день. Мені здається, так всі ми зараз робимо. Але й прожити його - вже квест.

А ще не_відірваність (пишу, як в нульові було модно, хєхє) від новин не дає мені змогу зануритися у фентезійні світи. Мені зараз як ніколи важко писати книгу. Мені зараз як ніколи важко провалюватися в неіснуючий світ, коли цей кровить і палає. Може, я більше журналістка і документаторка, ніж письменниця? Хтозна. Однак читати фентезі про далекі світи зараз теж не можу. Всі проблеми здаються надуманими, якщо не мають якихось паралелей із сьогоденням.

Так, ну ок. Висловилась, можна і про хороше. Таким сонячним і осіннєпрекрасним був Київ незадовго до нашого переїзду, і я навіть зрозуміла, що люблю його попри всі наші з ним складні відносини ❤️
Бо найкраще, що в ньому є - люди.