Як я виглядаю, коли читаю новини колег про те, що вони завершили/завершують/редагують новий рукопис: 😍

Бо це означає більше сучасної української літератури, бо нам все ще її мало!

Як я виглядаю, коли відкриваю свій поточний рукопис: 🙈

Ніколи так важко не писалося, як зараз. І справа навіть не в переїзді, який так, страшенно виснажує (а ще коли він, по суті, переїзд в дві локації з відстанню у 40 км), але то не виправдання.

Та і не те, щоб я хотіла виправдовуватися. Мене часто на презентаціях питали: нічого собі, як ви написали «Ізюм» за три місяці?!

А я писала його, перебуваючи у творчій відпустці, і 2023 року, коли тільки-тільки пройшов рік війни, і за плечима вересня 2022 — Харківський контрнаступ, і надія палала яскраво як руснява техніка під тим же Ізюмом. І обстрілів Харкова майже не було: ну ок, ракети коли-не-коли, але ще жодного дрону, і я писала рукопис, а потім ганяла 10 км на велосипеді харківським лісопарком до П’ятихаток, які тепер затягнуті сітками, і де ФПВ-дрони полюють на людей.

«Ізюм» написався на видоху.

Зараз же кожен вдих — то робота над собою.

І найхріновіше те, що я починаю картати себе: усе, Аліночко, ти слабке створіння і нездара, ну бо всім важко, а вони пишуть, йдуть вперед. Ти нездара, і «Ізюм» був стрибком вище голови, і не більше ні на що не здатна як письменниця.

Але ні, вибачте. Найхріновіше те, що інколи я почала втрачати сенси. Ну от вчора КАБи прилетіли близько від будинку мого брата, і недалеко від парку, де якраз гуляла моя мама. І я не можу провалитися в свою фантастичну історію, бо реальність шкребе пазурами. І я думаю: який сенс в цій історії вигаданих людей? Я і так знаю її, я можу коли завгодно подивитися це кіно в себе в голові.

І ці питання виникають не тільки, коли пишеш, але й коли читаєш. Я майже перестала читати фентезі. Знаю, хтось, навпаки, знаходить в іншому світі відпочинок від нашого, але зі мною таке перестало виходити. Я кожен день думаю про те, що єдиний сенс нині — долучатися до війська, бо маємо не примарний шанс втратити все.

Я це пишу не для того, щоб пожалітися. І направду я зараз піду і буду приймати правки редакторки в оповідання для збірки, про яку розкажу, як тільки зможу.

Але ці думки вже настільки не тихі, що вони потребували бути озвученими. Відписки зрозумію.

ПС. А щоб хоч трохи збалансувати важкість цього посту, от вам харківська киця, яка насолоджується жовтневим сонечком (мамо, дякую за фото)❤️