Сьогодні їхав у міському транспорті Львова. Біля мене сіла бабуся з вазоном. Вона кожні дві хвилини хрестилася. Але коли помітила мою травму, а потім глянула на патчі, — завмерла й почала хреститися ще частіше. ))

Я розумію, що під сорочкою ампутацію не одразу помітиш. Але я досить часто ловлю на собі погляди. І не лише бабусь. Коли їду у футболці, деякі люди буквально шарахаються.

Хочу сказати одне.

Моя робота над собою — фізичні й ментальні тренування, постійна адаптація до життя без сторонньої допомоги, вивчення системи й усієї цієї бюрократії, щоб розуміти свої подальші дії, — усе це для того, щоб я міг просто зайти в міський транспорт , не викликати страху, а бути прикладом . Як і всі ті хлопці і дівчата з важкими травмами, яких я зустрів протягом року поранення.

Іноді хочеться хоча б на мить забути про ампутацію, про патчі, про те, що сталося. Не тому, що я соромлюся свого досвіду. Просто хочеться іноді бути звичайною людиною, а не нагадуванням про війну для тих, хто сидить поруч. Але це наші реалії, і треба адаптовуватися всім під них.

Джерело