Життя звело мене так, що зараз я проходжу пришвидшені курси підготовки на офіцерську посаду в одному військовому навчальному закладі.

Назву закладу, місто та будь-які інші подробиці називати не буду. Але цим піздецом періодично ділитимусь із вами.

Сезон 1. Серія 1 — піші дозорні.

Якщо коротко, піший дозор — це невелика група військових, яку відправляють попереду підрозділу пішки розвідувати обстановку: оглядати місцевість, шукати противника, засідки, міни та інші загрози. Тобто група людей буквально йдуть уперед і першими перевіряють, чи не чекає там піздец.

Дядько, а може вже й дід, із піною біля рота доводив нам, що піші дозорні — це єбать яка актуальна тема. Особливо зараз.

На запитання, чи не може їх замінити дрон, відповідь проста: «Дроном не всі вміють користуватися та не в усіх він є».

Наступний аргумент був ахуєнним: «Нехай краще вбʼють чотирьох дозорних, ніж усю роту чи підрозділ».

На запитання, чи можна організувати все так, щоб узагалі нікого не відправляти на смерть, відповіли: «Це армія. Тут жалю бути не повинно».

І вся ця логіка — буквально зі старих радянських книжок та статутів. Її десятиліттями просто переписують і продовжують викладати так, ніби над лбз досі не висять сотні розвідувальних і ударних дронів. Навіть дебілу зрозуміло, що тупо переносити радянські підходи в сучасну війну — це неактуальна хуйня.

А тепер у мене питання: як ми маємо виграти цю війну, якщо нас із самого початку вчать не берегти своїх людей і спокійно списувати чотирьох військових як розхідний матеріал?

Ми не росіяни. У нас немає безлімітного запасу людей. Кожне життя — безцінне. Перемагати ми маємо завдяки розуму, якісній підготовці та масовому застосуванню кращих технологій.

Не трупами наших людей.

Це піздец.