​​Другий том трилогії «Божественні міста» - «Місто клинків» - мені сподобався більше, ніж перший. Хоч сама історія, до слова, більш похмура та тригерна. Маємо нову головну героїню, нову локацію (місто адептів богині війни) і нову детективну лінію.

Після першої книги в мене був величезний кредит довіри до персонажів – і тут він виправдався. У цій частині головною героїнею стає відставна військова. Жінка має поїхати у віддалене місто, де будують порт, а гірські клани постійно нападають на робітників. Там вона має знайти агентку, що зникла, досліджуючи магічні властивості дивної руди, яку відкопали при будівництві. Сама ж військова описана зламаною – мучиться кошмарами, п’є – і на її прикладі автор пропонує поговорити про природу війни.

Отут одразу попереджу, що в книзі є тригери: нам треба співпереживати окупантці, що чинила страшні речі, а зараз розкаялася. Але не спішіть відвертатися від книги на цьому місці. По-перше, вона не про нас – у США є свої «больові точки», куди цілить автор-американець – це перед усім війни у В’єтнамі і Афганістані (антураж гірських воїнів-дикунів, де навіть дитина може накинутися з ножем, відсилає саме до них). По-друге, посил у книзі антизагарбницький.

Автор описує два різні погляди на війну: один полягає в тому, що воїн має захищати і битися з честю, другий – що для перемоги згодиться будь-який засіб (навіть різанина цивільних). Один з героїв каже: «Щоб залишитися потужною державою, треба постійно воювати зі своїми сусідами» - і цей герой – головний мудак у книзі. Що цікаво, Беннетт не говорить прямо, що цей погляд мудацький, а наштовхує читача прийти до цієї думки. У Місті Клинків, місті богині війни, століттями жили воїни, які воювали і вбивали заради задоволення і відчуття перемоги. Кров живила їхні обладунки, перетворюючи на монстрів. І от порівнюючи два погляди на війну, сюжет виводить на те, що сучасні загарбники близькі по духу до давніх кровожерливих монстрів.

Якщо ж говорити про фантастичну складову, то вона у цій книзі по-хорошому намахана, як в якомусь аніме, але цікава. Далі трохи спойлерів. У першому томі нам натякнули, що боги виникли від колективної волі людей на Континенті. У другому пішли далі – а що як богиня війни створила посмертя, таку собі Вальгаллу, де опинилися тисячі душ жорстоких зарізяк. І що як їх колективна воля теж достатньо сильна, щоби почати у дещо втілюватися (богиня обіцяла їм останню битву у світі живих, який вони мають знищити). І весь сюжет крутиться навколо сили волі живих і мертвих воїнів, а також мети, заради якої вони б’ються.

Загалом, це ще не «Затруєна чаша» за рівнем персонажів і закрученості історії, але вже динамічніше і глибше «Міста сходів». Ще один момент, на який хочу звернути увагу – у перекладі обох частин серії всі дії відбуваються у теперішньому часі, мене як читачку це трохи виснажувало. Не знаю, чи це мої закидони, чи дійсно так важче сприймається текст. Якщо на це не зважати – прочитала з цікавістю. Видає «Апріорі». Якби був третій том українською – взялася б і за нього.