У мені не залишилося навіть крихти жалю.
Або, можливо, це лише ти так сказав.
Сказав, що я не вмію жити.
Не вмію дихати, качати кров крізь власні жили
й віддавати тобі любов більше.
Твої ножі входили в мене лише кінчиками — майже непомітно, майже лагідно.
Але я відчував кожен із них.
І мовчав.
Мовчав, поки біль ставав звичним.
Твої очі палали гнівом. Ти кричав на мене, а я стояв навпроти й змушував себе спокійно дивитися на тебе,
бо варто було мені зламатися — і я знову опинився б на дні тієї самої ями, без твоєї руки, за яку можна вхопитися.
Я мав сам дістатися вершини.
Сам видертися нагору, знову вийти на поверхню, щоб ти нарешті мене побачив. Щоб ти знову дозволив мені говорити з тобою.
Але хіба так має бути?
Не знаю.
Я більше не вмію плакати.
Можливо, сльози просто закінчилися раніше за мене.
Тому я сидів із сухими очима й дивився, як ти ходиш кімнатою, як кожен твій крок відлунює в тиші, як злість повільно наповнює простір між нами.
Не знаю, на кого ти тоді злився.
На мене?
На себе?
Чи, можливо, просто на сам факт,
що я досі існую в цьому світі.
А я все одно залишався.
Ніби моє місце було саме там — навпроти тебе,
у тиші, яку ти наповнював гнівом, а я — власним мовчанням.
Мені хотілося сказати, що мені боляче.
Хотілося хоч раз не стримувати голос, не ховати руки, що тремтіли, не робити вигляд, що твої слова
проходять крізь мене, не залишаючи слідів.
Але я нічого не сказав.
Бо щоразу, коли я намагався пояснити себе,
мені здавалося, що я лише погіршую все.
Тому я навчився ковтати слова.
Одне за одним. Разом із образою. Разом зі страхом. Разом із тією маленькою надією, що одного дня ти подивишся на мене не крізь свою злість, а крізь ту любов, про яку ми колись говорили.
Я дивився на тебе і згадував, яким теплим колись було твоє мовчання.
Я все ще хотів, щоб ти підійшов.
Все ще чекав твоєї руки.
Все ще вірив, що якщо просидіти достатньо довго, якщо не заплакати, не відповісти,
не втекти — ти нарешті скажеш:
"Я бачу тебе, я поруч".
Але ти мовчав.
І я теж.