35 років Незалежності України

35 років тому Україна обрала бути вільною. Тоді ще ніхто не знав, скільки разів доведеться це право відстоювати заново.

Незалежність - це не та грамота в рамці на стіні, яку ніхто вже давно не помічає. Це мама, яка вкотре бреше по телефону синові на фронті, що "все добре, ми в теплі", хоча за вікном чути приліт. Це дитина, яка вже знає напам'ять, скільки кроків до підвалу. Це старенька бабуся, яка виносить військовим булочки з узваром, бо "хлопчики ж голодні". Ми не помічаємо цього щодня. А варто б.

Ми довго сиділи над цим текстом. Стирали, писали заново. Бо як в кілька речень вмістити те, що не вміщується в жодні слова.

І все одно зупинились на найпростішому. Дякуємо.

Нашим воїнам. Тим, хто в ці хвилини стоїть на позиції і, може, саме зараз пише рідним коротке "я живий". Ці два слова важать більше, ніж будь-яка ода. Ми знаємо матерів, які засинають з телефоном у руці - просто щоб не пропустити це повідомлення. І знаємо тих, хто вже ніколи його не отримає. Вклонімося їм мовчки.

Медикам, які оперують під звуки прильотів і якось примудряються не тремтіти або тремтять, але все одно не зупиняються. Не знаємо, звідки береться сила після такого повертатися туди знову.

Волонтерам, які продали власну машину, щоб купити дрон. Які не спали ночами, збираючи гроші на генератор для лікарні. Які просто не можуть інакше.

Рятувальникам, які заходять у будинок, коли ще пахне гар'ю, і розгрібають завали руками, шукаючи хоч когось живого під бетоном.

Енергетикам, які лізуть під обстрілами лагодити лінію, щоб у чиїйсь квартирі вранці загорілося світло і дитина змогла зробити уроки онлайн.

Аграріям, які виходять на поле, знаючи, що там може бути міна, - бо хліб має бути на столі, попри все.

Вчителям, які продовжують вести урок, навіть коли лунає сирена, - бо діти повинні відчувати хоч якусь нормальність.

Лікарям у тилу, які щодня, без жодних медалей, просто роблять свою роботу - рятують.

І окремо - родинам. Дружинам, які виховують дітей самі й чекають. Батькам, які постаріли за ці роки років на десять. Дітям, які виросли надто швидко. Ви це і є той самий тил, про який говорять у промовах, але рідко дякують по-справжньому.

Ми не можемо назвати кожного. Пробачте нам за це. Але ми точно знаємо: Україну тримають не танки й не укази. Її тримають люди. Звичайні, втомлені, наляканні іноді - але ті, хто щоранку встає і йде далі.

Тоді, у 91-му, люди йшли на дільниці й, мабуть, не до кінця розуміли, на що підписуються. Скільки болю, скільки втрат, скільки прощань буде попереду. Але вони підписалися. І досі тримають слово - ціною найдорожчого, що є.

Ми не знаємо, скільки ще доведеться пройти. Але знаємо точно: Україна - досі тут. І, чорт забери, нікуди не збирається.

За тих, кого вже немає. За тих, хто досі дивиться на двері. За тих, хто ще якось тримається.

З Днем Незалежності. Слава Україні!🇺🇦

Від імені всієї команди - з вдячністю і болем, які, мабуть, ніколи не зникнуть до кінця.