Чорний фенікс був один,
Між оранжевих вогнів.
«Попіл» кликали його
І казали: «він ніхто»


Боляче було від слів,
Що птахи казали всі.
В розпачі минали дні,
А душа була в пітьмі.


І втомившись від образ,
Виставив він напоказ
Власного нутра вогонь,
Зруйнувавши свій полон.


Чорне полумʼя душі,
Перекрило сяйво всіх.
Крилами зробивши змах,
До небес піднявся птах.


А пітьма його єства,
Вибух утворила там.
Народивши вже тоді,
Сутність чорної зорі.


Морок втілився вогнем,
Попіл сяйва став ключем.
З темряви його життя,
Зародилася зоря.