Давайте спочатку історія, яку мені друг розповідав про свого прадіда. Жив він у Кам'янці-Подільському, який був до WW2 неподалік від кордона з Польщею — і був, власне, поляком. А тут хтось з сусідів у 30-ті роки йому шепнув, мовляв, бережись, здається етнічні чистки почалися — поляків вбивають. Як дізнатися, хто ти? По документах — які він спалив і таким чином залишився в живих. Здається, що достатня причина не любити совок, але до самої своєї смерті він лишався його прихильником.

В нас пів країни таких людей було, які страждали у тому потворному державоутворенні, а потім за ним же й сумували (а деякі і зара продовжують). Але де логіка?!

Мені здається, що вести подвійне життя: коли назовні ти порядний громадянин, співаєш пісні про інтернаціонал і ходиш на травневі демонстрації за права трудящих, а всередині ненавидиш увесь цей брехливий пафос — дуже важко морально для людини, особливо в умовах, коли ні з ким поділитися.

Коли вже країна стабілізувалася, заспокоїлася і призвичаїлася до своєї власної брехливості — типу у 70-80-ті — то стало трохи легше. А от у 40-50-ті — це ще є репресії, і ти не знаєш, хто з твоїх сусідів гб-шник.

І от у тебе є два варіанти: відкрито виступити проти — що екстремально небезпечно, чи жити з личиною. І живеш ти, живеш, тебе затягує буденність, і потроху ти просто ламаєшся. Тобто не ламаєшся одразу раз і все, просто призвичаюєшся, перестаєш про те думати та потроху зовнішня маска тебе зхарчовує.

І — опа — ідеальний громадянин Совка готовий. :(