Тут завжди є час міркувати над життям та людьми. Звідси ти дивишся на світ, як би зі сторони.
Й розумієш, що більшість людей просто упороті нитіки та засіратєлі мозгів.
Все що вони роблять, це знімають з себе БУДЬ ЯКУ відповідальність, взагалі будь яку, за абсолютно все, що коється в їх житті, в їх державі, та в навколишньому світі.
Після чого, вони починають, закономірно та цілком справедливо, тонути в пахучому, їдкому лайні. Такому, яке буває тільки в армійській параші. Й під час цього поступового процесу, який триває дуже повільно, бо Природа все ж таки дає нам шанс, вони починають жалітись.
Жалітись, нити, скиглити, зрадойобити, про те, що все кругом хуйове, обставини проти них, люди погані, речі погані, кольори не такі, як в дитинстві, що мало сексу, мало грошей, мало свободи, мало друзів.
Я хочу сказати їм:
"Хей! Ви ж власноруч зняли із себе будь яку відповідальність! Та дрочите виключно на ваші міфічні, нікому не потрібні "права"! Тобто на те, щоби вам хтось щось дав! Тож, чого ви тепер хочите?"
Але я цього не кажу. Я знаю, що мене не почують.
А навіть коли я все ж таки, відчуваючи певну симпатію, до якогось - наприклад - побратима, кажу це. Й бачу, що він почув мене, та зрозумів, що я хочу сказати, а також і те, що я прав, в тому що сказав. Тоді я бачу, як його мозок починає розриватись на шмаття, як він раптово усвідомлює. Та як це усвідомлення перегортає все його внутрішнє єство, всю його картину світу, як плавить всі його залізні установки, що не змінювались роками, від чого вони розтікаються, як вода, й стають бурлящою калюжею, втратившою минулу форму, та не знаючою, що їй робити далі.
Й я бачу все це у виразі їх обличчя.
У численних виразах облич. Всіх тих побратимів, яким я колись вирішив сказати Правду в лице, тому що відчував якусь симпатію. Та бажання таки повернути їх обличчям до Істин, до яких вони пів життя стояли повернуті сракою.
Й я розумію, що в цей момент, момент усвідомлення того, що я сказав, вони втратили звичну для себе крутість, та фаталізм, та впевненість.
Й стали слабкими та чуттєвими. Тобто такими, якими стають люди, коли їм сказали щось, що повинно було бути сказане РОКИ тому.
Але ніхто не робив цього, тому що не міг, або не відчув достатньої симпатії.
Іноді мені казали. Люди з автоматами, в яких є патрони.
"Як же ти заєбав!"
"Та коли ж ти заткнешся?"
"Та ну нахуй, не кажи більше такого ніколи."
Й усякий раз, як я чув це, я точно знав. Це воно, я справився.
Я доніс.
Якщо після відвертої розмови на складні теми військової справи та життя, побратими-зрадойоби кажуть, що ти класний, правильний пацан, то значить, ти не впорався, й не приніс їм жодної користі.
Я зазвичай завершую сеанс реверсивного гіпнозу так:
"Я тут не для того, щоб комусь подобатись".
🔰#ЗСУ