Про що думаєш, відправляючись у небезпечну зону виконання?

Коли я тусувався на гражданці, мені була цікава одна річ, про яку я не бачив жодного дописа в телеграм каналах українських воїнів.

А саме - про що думає людина, яка їде працювати в небезпечну зону?

В мене було багато теорій: про ненависть до росіян, про дім, патріотизм, про сенс буття, про музику, про Бога. Можливо, про побратимів, строки ротацій, гроші, фронтові дрочільні, секс, та таке інше?

Але зараз я знаю, що все це не має жодного значення для людини, яка збирається ризикувати життям.

Коли їдеш "туди", то згадуєш тільки одне: людей, які навчили тебе чомусь неймовірному, та людей, які в тебе "вкладувались" (морально чи матеріально).

Дружина, батьки, діти, друзі, інші воїни.

Словом, ти згадуєш тих, кого ти готовий назвати Вчителями, або Помічниками.

Пригадуючи дорогих серцю, задаєшся питанням: а чи ці люди, блять, взагалі, розуміють, наскільки ти їх любиш?

Вони навіть приблизно, навіть дуже віддалено, навіть у вигляді короткочасного осяяння, що триває десяту долю секунди, не мають уявлення, як сильно ти їх любиш.

Якими крутими ти їх бачиш у власних очах. Як високо стоять вони у твоїй персональній класіфікації того, що таке "круто".

Ти пригадуєш всіх цих людей, а потім - ти усвідомлюєш, що саме за них ти готовий поставити на кон саме дороге, що в тебе є.

За їх спокій, їх майбутнє, за те, щоб вони тобою пишались.

От про що ти думаєш. І це так ахуєнно.

А знаєте, про що ти не думаєш взагалі? Про росіян. Для тебе вони просто сіра, смердюча, агресивна маса різноманітного азіатського непотрібу, що розмазана по склу буття, наче пижжений в супермаркеті прострочений дешевий паштет. Ти не бачиш в них людей, і це тримає менталочку на єбейших хаях.

Всім доброї ночі, дорогі друзі.

🔰#ЗСУ