Про грубощі і інтерпретації.

Я звик вважати, що коли люди говорять про синдром самозванця, це в першу чергу спрямовано всередину. Тобто, якщо я кажу, що схильний до нападів цього синдрому, то більшість співрозмовників можуть поспівчувати мені особисто. Мовляв, це заважає працювати, гальмує персональний розвиток тощо. Та цікаво поспостерігати, як цей стан може також пускати отруйні паростки назовні.

Нещодавно мав розмову з колегою. Причиною розмови стали, як мені здавалося, їдкі коментарі з приводу моєї ідентичності консультанта. Однак, запитавши зворотній звʼязок, мені вдалося зʼясувати, що я в корені неправильно інтерпретував ті сигнали, які бачив (до речі, трапляється з усіма в асинхронному спілкуванні, час від часу). Тобто, через власний синдром самозванця, я можу ставити під сумнів свої стосунки з колегами і запускати складні розмови, просто щоб пересвідчитись, що мене не атакують.

Це - шлях в нікуди. Мало того, що ми витрачаємо енергію для того, щоб переконати себе в тому, що ми є гідними спеціалістами, так ще більше енергії можна витратити, намагаючись отримати явне схвалення інших або захищаючись від уявних атак. Тож я докладаю зусиль, щоб шукати своє натхнення в самій роботі й отриманні задоволення від неї. Виходить не завжди, але прагнути слід.

#beardthink