Бачачи немовби вбивство на власні очі, Золотий Рис ледве-ледве відступала назад. Вона не могла повірити: кішка знала цього кота. Чи справді те, що вона побачила, — не сон? Чи справді вона не спить?
Раптово пролунав хрускіт. Самітниця поглянула під лапи, звідки він долинав. Гілка. Гілка, зламана надвоє. Чи почув це він?…
Дивлячись туди, де щойно був він… кота вже не було.
Темна завіса зʼявилася на душі, їй потрібно було тікати. Вона зʼявилася не в той час і не в тому місці. Що вона тут робила?
Золотий Рис добре знала, що роблять із небажаними свідками. Киця поволі видихнула повітря і відчула присутність та запах іншого кота.
Темні дерева чатували ледве не всюди на цій території. Що, як зараз він зробить те саме? Кіт, дії якого Золотий Рис бачила на власні очі. Що він вирішить? Вбити? Знищити? Поговорити? Переконати? Чи буде погрожувати?
Вона не знала. Повільно обертаючись, самітниця очікувала побачити його.
Павутинник мав витончену статуру, плавне сіре хутро і дрібні смуги, схожі на павутиння. Чи потрапила кішка у його павутиння?
— Вітаю, Золотий Рис, — голос був дуже спокійним і вселяв надзвичайну довіру. Павутинник дійсно вмів швидко вмикати холоднокровність.
Бродяча киця лише кивнула на знак вітання. Вона вже хотіла щось запитати, але не стала перебивати.
— Не бажаєш прогулятися? — дана пропозиція очікувала від кішки лише однієї відповіді.
Смикнувши вусами, вона зрозуміла: права на відмову в неї не було. Вона таки промовила бодай слово:
— Я не проти.
Діалог від слова «зовсім» не мав якогось значення чи сенсу. Золотий Рис не мала бажання спілкуватися з котом, який… який вчинив щось і справді непоправне. Не їй судити його вчинок, але їй судити, що краще для неї. Вибратися з цієї небезпеки — єдине її бажання.
Павутинник вів її вздовж кордону Тіньового Клану, щось белькочучи. Золотий Рис майже не слухала, лише кивала… Кішка нічого не бачила. Її всесвіт був поділений на «до» і «після». Що вона мала зробити? Зупинити? Вбити натомість?
Але тоді світ з-під її лап немовби впав. Сумніви гризли її та її совісну душу. Золотий Рис була простою самітницею, а врешті стала співучасницею вбивства?…
Настанова батьків лунала в її голові: вибір завжди є. Але чи пробачать вони її за цей вибір?
Чи стане комусь краще від того, що правда спливе? Обрати солодку брехню чи жорстоку правду?
Самітниця розривалася між цим. І врешті-решт змовчала. Вона погодилася з тим, що нічого не бачила, і, можливо, і справді втратила деякі деталі для розуміння.
«Ніколи не бреши» — перша настанова її батьків. Але коли її життя не в безпеці, то чи є це винятком? Чи є це причиною знехтувати настановами? Настановами, якими жили її батьки.
Ні, вона не могла вдіяти тут хоча б щось. Це не стосувалося її. І хоч ця байдужість гризтиме кішку все життя — це краще, ніж померти. Їй було шкода того кота, хоч вона його не знала й вже ніколи не матиме змоги познайомитися. Чи це все завдяки їй? Можливо.
Проте, якби не приховані мотиви, цього всього б не було. Еге ж?

Не питайте, шо за брєд був раніше, чєкала граматичні помилки і вийшло так, що гєть не той текст вставила. Вперше за останній час подібне пишу
Нехай для вас це буде як мотивація взяти участь:3