#панічний_марафон

І наш наступний лот, любодрузі, — оповідання "Дикі дівчата" Євгенії Кужавської.

Він нього в мене трішки менш розхристані відчуття, ніж від попереднього тексту, але теж не такі однозначні, які від перших трьох.

По-перше, історія дуже поетична. Образи дівчат просто-таки виспівані: пластика, колір шкіри, дика грація руху. Безжалісність і природність у тому сенсі, у якому їх розуміє наратор.

І степ — тут безмежно красивий степ біля моря (яким, сподіваюсь, ми його ще побачимо):

Це був край степу, терпкого і солоного, помережаного неглибокими озерами і болітцями, край високих трав і золотих пісків, пересуваючись якими автівки мусили сковувати шини ланцюгами, аби не зсунутися на сипучому ґрунті.

Ми доволі швидко дізнаємося, що оповідач зі своїми тарганами (зрештою, йому ок займатися сексом із неповнолітньою, а ще в нього явні іш'юз із мамою — ну, та в збірці він тут не один такий, і щось маю підозру, що далі будуть), тож те, що він викинув у фіналі, мене не те щоб дуже й шокувало. Чисто гіпотетично я б хотіла ще пару тривожних дзвіночків, але і так переконливо.

Ну, і дівчата виявилися добряче з присвистом (чого теж варто було очікувати) — і як у них усе гарно й по любові, нові, так сказать, грані поняття "взаємна згода"!

В останньому епізоді в історію вривається реальний світ — і стає геть негарно, не надто поетично й загалом сумно, і то є правильно. І тепер, коли я вам його отак переказала, уже не можу й пригадать, що мені конкретно не сподобалося. Може, діалоги у фіналі, які занадто різко й докладно все пояснюють.

А, і повний шок! Слово рапан — насправді рапана! Жіночого роду. Як із цим жить🫠