#панічний_марафон

Другий лот — оповідання Серафими Білої "Баффі". Любе мені, зокрема, тому, що міцно сиділа на цьому коксохімі в юності, а торік передивилася всю "Баффі" знову.

Цей текст мені теж сподобався, але інакше, ніж "Сонце".

Він сенсорно насичений, болючий і огидний. Сцена, яка відкриває історію, прям шкурно впізнавана: коли ти й так аутсайдер, і дружиш з аутсайдером, якому щиро симпатизуєш, але якого соромишся, бо тягнешся до чогось кращого (тобто, звісно, популярнішого), бо життя бридке, а якщо тебе ще й додатково чморитимуть за вибір дивного друга, стане тільки гірше (і потім ти, звісно, пошкодуєш про це рішення).

І кожна наступна частина історії поглиблює відчуття бруду й загроженості: удома немає підтримки, лише якісь псевдоцінності псевдородини (свята водичка в табло, звісно, мда-а), на вулиці — псевдодружба і псевдоприв'язаності, і все прилито бухлом і заполіровано ґвалтом.

Якщо мені чогось забракло, то це ще одного епізоду між другим з кінця й попереднім щодо нього, але некритично, бо цілком відтворювано в уяві. (Подібне згодом з'явилося і щодо композиції "Сонця": ніби це мали бути два домірніші галюцинаційні епізоди або яскравіше виражені три, щоб додати ритму, але це, знову ж таки, некритично для сприйняття меседжу й образного ладу.)

"Баффі" — це текст багато про що, але, зокрема, про таке: певні світлі миті справжнього дитячого, попри об'єктивну пекельність контексту, здаватимуться втраченим раєм на тлі того, що настане потім, бо ото було щастя, то була радість, то була безпека. Імовірно, до внутрішньої дитини можна достукатися, але вона, імовірно, захоче звалити по хуба-бубу від усього цього, тримаючи за руку того, хто обіцяє захист.

Окремо хочу відзначити мову: і говірку, і навмисні росіянізми, і загалом тропіку. Басейн, повний харчків, нескоро покине сумненьку уяву мою.

Наступний сеанс, нагадую, у суботу, приєднуйтеся.