Завжди було цікаво: ви починаєте писати, коли вже маєте складений план, знаєте, чим все закінчиться чи все відбувається спонтанно, з якогось образу чи сцени в голові і кінець є сюрпризом і для вас?? І чи буває так, що доводиться переписувати, змінювати сюжет?
Можна сказати, що я практично ніколи не пишу за планом. Моїм мозком наявність плану сприймається так: окей, цю історію ми вже розповіли, нумо іншу писати.
Тобто, мені просто стає не цікаво. Адже я разом з читачами дізнаюся про всі хитросплетіння сюжету, знаючи про подальші події десь на рівні "ой, а потім вони якось проведуть ніч, після чого хтось помре" 😂
Тому максимум, що я можу знати про історію, яку пишу тут і зараз - ключові точки, а от як персонажі діставатимуться їх - то вже як вийде. Ці точки ці не є константою - якісь зникають, якісь додаються вже в процесі. Власне, чому я не пишу план - бо сприймаю його як ті самі точки, і маршрут час від часу неминуче змінюється, а переписувати план мені стає ліньки - тож не бачу сенсу робити марну працю. На "Лиховісницю" у мене був план, намагалася зробити все "правильно", і... Книжка в результаті має мало спільного з тим, що я там собі напланувала. Та й взагалі виявилася на поціновувача 😅
Іноді передчуття нової історії дійсно починається з образу, іноді - зі сцени (часто - фінальної), але найчастіше - із запитання "а що буде, якщо?..".
Поштовхом до цього сакраментального запитання може стати що завгодно - якась фраза, малюнок, пісня. Власне, у випадку з "В обіймах привида"/"Поцілована некромантом" первісний характер Ліама мені підказали рядки пісні "Cyanide Love" Within Temptation:
And death and I look each other in the eye, in the eye
We dance a while, and then we kiss goodbye
I'll get you closer to my hide away, lead you astray
I'm like a ghost, and I'll arise behind you
Eins, zwei, drei, vier, ich habe nichts gesehen
Ich habe nichts gehört, ich werde nicht reden
You'll take it, you'll break it, in seconds, it will be done
(You will get my cyanide love)
Переклад можна загуглити, зазначу лише, що первісно характер Ліама планувався жорстокішим. Адже якщо вже брати привида, то куди його поселити? В маєток. А в якому жанрі у нас фігурують маєтки з привидами? Або в містиці/жахах, або в готичних романах. До того ж, мені давно цікаво було трохи поекспериментувати зі псевдовікторіанским стилем, тому клубочок продовжив розкручуватися далі.
На щастя, я вчасно згадала, що взагалі наче еротику зібралася писати, а не оцейво все 🙄 Тому ще на етапі підготовки до публікації скорегувала характер ГГ в потрібний бік (приблизно тоді й сформувалась остаточна думка про характер психологічних проблем Ліама у стосунках з Ерзебеттою-старшою і батьком), а десь на середині першої книги псевдовікторіанщина мені просто набридла, тому звела її до мінімуму.
З огляду на такий хід думок, за однієї з класифікацій письменників я - "садівник". Тобто, у мене є задум/сцена/образ (саджанець), я починаю його розкручувати на всі боки (вирощувати) і далі дивлюся, що з цього виходить. Подобається - гаразд, можна спробувати виростити в сюжет-дерево. Не подобається, тоді ставлю перед собою питання: що не так? В який момент історія припинила мені подобатися? А потім думаю, як вирулити з цього глухого кута на цікавіші рейки))