А він… Чорт забирай, цей ведмідь просто ступив уперед, підхопив мене однією рукою й безцеремонно засунув собі під пахву!

Тобто з його боку це, мабуть, мало вигляд заспокійливих, покровительських обіймів. Але насправді він просто затиснув мене, як мішок із пір’ям!

І це, хай йому чорт, спрацювало. Я просто втратила дар мови від такого абсолютного, за межею можливого обурення. Завмерла, уткнувшись носом йому кудись між плечем і грудьми, через що всі мої аргументи миттєво вивітрилися з голови. Я стояла там, слухала його рівні, розмірені удари серця й проти власної волі вдихала його запах. Пахло дощем, гірським вітром, розігрітою шкірою… і чимось дуже знайомим.

— Це що… «Шанель»? — приголомшено запитала я прямо йому у футболку, раптом упізнавши тонкі нотки дорогих парфумів.