«ЗОЛОТИЙ ХРЕСТ» ОЛЕКСАНДРА

Будувати мирні оселі чи будувати незламну оборону для своєї країни? Для 30-річного вінничанина Олександра це питання не було риторичним.

Професійний будівельник, напередодні великої війни точно знав: коли почнеться — він піде першим. Так і сталося: на третій день повномасштабного вторгнення Олександр уже був у ТЦК.

Сьогодні він - оператор БПЛА мотопіхотного батальйону 32-ї Сталевої бригади. За його плечима - сотні вильотів, поранення та висока нагорода — почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».Свій шлях у 32-й бригаді Олександр починав як «мавікіст» — майстер ювелірних скидів.

В офіційних документах про його нагородження сухі, але вражаючі факти: період з грудня 2025-го по січень 2026-го, околиці Піщаного та Котлиного. Точні удари по піхоті окупантів, знищені та поранені вороги.

Зараз Олександр опанував значно потужнішу техніку — гексакоптер «Вампір».

Його нинішня місія переважно логістична: підвезення боєприпасів, води та продуктів на передній край. Проте, якщо ворог починає «лізти», логістичний дрон миттєво перетворюється на нічний жах для загарбників. У арсеналі Олександра - важкі міни ТМ, ОГ-Б та потужні заряди МОА 900. Коли такий «подаруночок» летить на голови ворогу, шансів не залишається ні в кого.

Робота пілота - це постійна гра в хованки зі смертю. Найважче, каже Олександр, не «спалити» свою точку вильоту.

«Нещодавно нас таки вирахували. Місце було складне: з одного боку ЛЕП заважала, з іншого - злітна смуга виходила прямо в сторону ворога. Ми встигли врятувати майно, забрали всі дрони і відкотилися. Півтора місяця на одній точці для "Вампіра" — це насправді нормальний термін».

Шлях Олександра до 32-ї бригади був непростим. Він перевівся сюди з іншого підрозділу, де командування не завжди дослухалося до голосу пілотів.

Був період, коли після чотирьох днів безперервних обстрілів і втрати обладнання він зважився на відчайдушний крок — СЗЧ, щоб знайти підрозділ, де його досвід і життя бійців цінуватимуть більше за паперові звіти.

У Сталевій бригаді він знайшов саме те ставлення: «Якщо тебе чують, ти працюєш вдвічі ефективніше».

Олександр воює передусім за Юрія та Ігоря. Це його сини, 2018 та 2019 років народження.

Навіть після важкого поранення у квітні 2024-го (осколки посікли лопатку, плече та стегно), він повернувся у стрій.

Повернувся, щоб закінчити цю війну і нарешті просто бути батьком.«Моя головна мрія після Перемоги? Сісти вдома і мінімум на пів року забути про будь-яку роботу. Тільки сім’я, тільки діти. Хочу просто бачити, як вони ростуть, не через екран телефона».А поки Перемога ще попереду, Олександр продовжує піднімати свій «Вампір» у нічне небо Донбасу.

Зі сталевим спокоєм та «Золотим хрестом» на грудях.

32 окрема механізована бригада

#СвоїЗавждиЧекають